Информация
Поиск

Порятунок — в улюбленій справі

  • 23 августа 2017 15:48:00
  • Отзывов: 0
  • Просмотров: 254
  • 0

«Урядовий кур'єр»  23.08.2017 

Не опустити рук, не зневіритися, знайти місце у суспільстві — гасла для нашого героя. Війна для нього не закінчилася. Він пройшов лише певний її відрізок. Нині займається справою для душі, але по два-три тижні проводить в зоні АТО.

На іншому кінці, як казали донедавна, дроту відповідає приязний голос: «Матяш слухає». Домовляюся про зустріч. Олександр очевидно в пам’яті гортає сторінки плану на кілька днів: «Сьогодні — ні. Завтра на мені діти. Пропоную у п’ятницю в піцерії «Ветерано». І на завершення розмови додає: «Плюс. Плюс». Розумію, військова лексика супроводжує бійця досі.

Виявилося, Олександр і не збирається змінювати ні лексикон, ні звички. Каже, так зручно.Армія — це сукупність раціонального, беземоційного. На інше там немає часу. На телефонні дзвінки, які невпинно переривають розмову, чоловік каже знайоме:«Матяш слухає». Далі пояснює, що жоден із позивних, які намагалися присвоїти бійцеві, — «Мадяр», «Тринадцятий», «Пілюлькін» — не прижився. Частіше прізвище приймали за позивний.


Навіть діти називають батька Матяшем. Не образливо, бо оригінально. Для бійця притаманна риса — вирізнятися. За норов, неслухняність не раз отримував на горіхи від учителів, а потім і від міліції.

У 18років Олександр «відкосив» від строкової служби в армії. Насправді в нього була виразка шлунка, та на той час зрадів, коли лікарі визнали непридатним дослужби.

«Двадцять років тому я не бачив необхідності витрачати час у тій армії. Коли почався увесь цей заміс, мої друзі служили в добровольчому батальйоні «Азов». У перші місяці війни вони були голими і босими. Чотирьом із них передавав екіпірування. Коли вони вийшли з Іловайська, я подзвонив і запитав про потреби. Мені відповіли: потрібні люди. Після певної перевірки документів потрапив у ДБ МВС«Київщина». Згодом його переформували в добровольчий полк патрульної поліції особливого призначення. В його складі виїздив на ротації в зону АТО, після ніс службу в Київській області як працівник поліції. Маю звання молодшого сержанта, по-нинішньому — капрал. Звільнявся за рапортом», — розповів боєць.

Адреналін у мирне русло

Досвідом не хизується і порад нікому не дає. Вважає: людина має визначити, що їй треба, і йти до цього. Атовцям уже причепили неоднорідний ярлик: це або п’яниці в камуфляжі, або герої. Насправді зріз суспільства в зоні АТО різношерстий, як ів мирному житті. Там так само гуртуються за інтересами та вподобаннями. І додає: «Я для себе знайшов після служби тих, хто збирається щось створювати чи вже організував власну справу. Вважаю, якщо людині потрібна допомога, вона її отримає. Існує чимало організацій, діяльність яких спрямована на підтримку бійців, котрі повернулися з Донбасу. Наприклад, ветеранські спілки, ГО «Центрзайнятості Вільних людей», ГО «Побратими» — тут підкажуть, як втілити задум, написати бізнес-план, подати заявку на грант. Потрібно лише, щоб бажання відповідали намірам».

Пиятику й інші негативні явища в зоні АТО боєць не спростовує. Що є, то є. Непрості випробування навалюються на непідготовлених хлопців. Коли вже нема чогос подіватися на власну волю, тоді треба хапати за рукав усіх підряд —психологів, капеланів. За словами бійця, він уже сім років не вживає алкоголю. Має двійко діточок і хоче бути живим заради них. Доброзичливо згадує капелана 30-ї механізованої бригади отця Сергія. Каже, крутішого за нього не зустрічав, хоча мав честь спілкуватися з багатьма священиками. І додає: «Вони потрібні в армії. Серед них є різні, бо вони, як і ми, — люди. Є такі, що виконують свою місію як роботу, а є — за покликом серця. До анексії Криму отець Сергій, етнічний росіянин, служив у Севастополі, в церкві Московського патріархату. З початку бойових дій покинув півострів, перейшов до Київського патріархату і тепер переймається потребами армії. Він допомагає хлопцям з гепатитом С потрапити на лікування і реабілітацію. Оплачує недешевий тримісячний курс лікування. У мирному житті він і далі спілкується з бійцями в неформальній обстановці».

Боєць наполягає на тому, що треба все-таки шукати порятунку не у «розслаблюючій» терапії, а навпаки, навантажувати себе сповна корисними заняттями. Після АТО без сплесків адреналіну і розумних шляхів його виходу солдатам важко. Біг, стрибки з парашутом, бокс, пейнтбол мають стати на тривалі роки супутниками людини. І, звісно, улюблена справа.

Труси замість квартири

Різниці в тому, де її започатковувати — у великому місті чи невеличкому селі, Олександр не бачить. З власного досвіду знає, що все до снаги.

«Сторонньої допомоги не мав. Лише Женя Алексєєв, мій давній друг і компаньйон, допомагав. Коли я йшов служити, ми домовилися, що хтось має залишитися на господарстві, щоб якщо піде щось не так, вирішувати питання обох сімей. У нього діти, у мене діти, а життя — воно не без сюрпризів. Він організував усю технічну сторону бізнесу. Ідея зі спідньою білизною виникла зненацька у мене на фронті. Усе екіпірування купував за власний кошт — так, щоб надійно. І навіть подумати не міг, що можна проколотися на дрібницях — трусах і шкарпетках. Плавки, боксерки чи навіть «сімейні» з матеріалу, що не дихає, під камуфляжними штаньми на спеці — це жах. Нам з хлопцями на блокпосту не до сміху було, коли на делікатних місцях повисипало. Спіднє з простої натуральної тканини виявилося на вагу золота на передовій. Даремно насміхалися з наших прадідів, які носили вироби із ситцю, сатину. Отоді в хід пішли кошти, які я збирав на квартиру. Жодних гарантій не було. Розумів, що там такі речі вкрай необхідні. Знайшов виробництво, яке змогло виконати замовлення. Нашили стільки, що кімната мого товариша вщерть була заставлена коробками з готовою продукцією».

Олександр проводить благодійні акції, спрямовані на підтримку захисників державних кордонів на сході країни.

Бути там, де потрібен

Поїздки в зону АТО тривають і тепер. Олександр на добровільних засадах як водій-парамедик у команді швидкого реагування «Вітерець» надає допомогу в зоні бойових дій. Зустрічає там уже знайомі обличчя і новачків. Каже, навчився з першого погляду розпізнавати людей зсередини.

Згадує бойових побратимів, серед яких польовий кухар Максим Киян.

«Перша ротація. Селище Новоахтирка. Умови були справді чудові. Ми дислокувалися в приміщенні лікарні, тому мали і дах, і найголовніше — воду. Але голодний воїн —це не воїн. В армійській службі є нюанс: кожен боєць відповідає за певні обов’язки, майже у кожного є змінник. Хоч зрідка солдат має час на перепочинок. Крім кухаря. Він прокидався о четвертій ранку і лягав, коли це було можливо, опівночі. За весь час мав нарубати дров для дров’яної плити, розпалити її, приготувати страви на 25 осіб, помити посуд. І все це по замкненому колу день удень. Максим добровільно вирішив куховарити для бійців. На мою думку, Максим заслужив нагороду за те, що бійці тричі на день мали можливість поїсти різноманітні смачні страви».

Друг «Титановий Джексон»

До нашої з Олександром розмови долучився його бойовий побратим Євген Терехов (позивний «Титановий Джексон») і розповів свою історію:

«Під час одного з обстрілів снаряд влучив десь поблизу фермерського курника. Наш кухар — хлопець меткий і з почуттям гумору. Стріляли 80-ки і 120-ки, голову з окопу не висунеш. Чуємо — передає по рації: у нас дві «трьохсотих» і три «двохсотих». Обпатрали курей, приготували їжу.

А ще був випадок, коли Саня-кок вискочив з двома 26-ми «мухами» і лупонув по черзі зоднієї і другої і цим врятував БТР і хлопців. У цьому бою мене поранило. Забігаю заюшений кров’ю в гараж, де як раз Саня був, він мене всього перебинтував, уколов свої дві ампули буторфанолу. Згодом я ініціював нагородження його орденом «За мужність» ІІІ ступеня. А просто по-людськи дякую за врятоване життя».

Про перший бойовий досвід усі бійці розповідають неохоче. Дається він кожному по-своєму важко. Психіка в такі моменти непередбачувана. Скрізь, на війні зокрема, на людину вішають ярлик з певною характеристикою. Одного називають красунчиком, другого хирлявим. А в бойових умовах зовнішні оцінки докорінно змінюються. Чоловік, який складав враження глиби і непохитної людини, в критичній ситуації впадає в ступор, лякається.

Євген Терехов, згадуючи Іловайськ, розповів про бійця з позивним Жак: «Усі його тролили за гламурні манери. А під час бою, коли стала загроза полону, Жак не втік, хоча міг. Метнувся по місцевості, десь знайшов жилетку з позначкою«Червоний Хрест». Вдягнув її, стрибнув у червоний фіатик і поїхав на окуповану територію рятувати хлопців. Завдяки його мужності живими залишилися 83 бійці».

Обоє не приховують, що війна дуже змінює людей. Друзів з мирного життя в обох майже не лишилося. На передовій час летить з прискоренням. Там не до патетичних промов. Якщо людина нікчема на війні, про це так і говорять, не добираючи дипломатичної лексики. Для нинішнього кола співрозмовників їхні лексика й емоції прості і зрозумілі. Про що говорити з людьми, з якими не було спільних переживань, вони навіть не уявляють.

«Не маю часу і бажання комусь пояснювати свої переживання, все одно не зрозуміють. А ті, хто побував на війні, без слів розуміють, що всередині мене діється, — розповів Олександр. — Закритий простір, у якому перебувають військовослужбовці, дає змогу дуже швидко розібратися в людях, зрозуміти, хто поряд з тобою. З хорошою людиною зростаєшся на все життя».

Розірвання шлюбів бійці пояснюють нерозумінням, яке настає в сім’ях по поверненню чоловіків з війни. Та це вже зовсім інша історія з хорошим закінченням.